Написалася ця розповідь несподівано. Поштовхом для неї, був приїзд у Францію мого видавця із Черкас, Юлії Чабаненко. Для неї це була приватна поїздка з дочкою сюди. Часу було обмаль і не показати їй Лувр, було б просто гріхом. Хоча за один день марно сподіватися оглянути все на площі в 160 тисяч квадратних метрів. Колекції Лувру покривають безмежні географічні і часові простори, від Західної Европи до Ірану, через Грецію, Египет і Ближній Схід, з античного періоду до 1848 року.
Ніка Самофракійська, “зустрічала” нас на сходинках до залу “Данон”.Її скульптура з парійського мармуру була знайдена на острові Самотракі на місці святилища кабірів.Стояла там на скелі біля моря, а тепер стоїть у Луврі. Освітлення посилювало красу мармуру, який здавався прозорим і рожевим. Саме такою повинна бути Перемога, красива і незалежна.
В залі, де виставлена “Джоконда” було повно туристів і водночас стояла тиша. Неперевершена Монна Ліза дивилася на нас із глибини віків і у погляді її прочитувалася внутрішня свобода, духовна гармонія і знання особистої значимості. Знаменитий Леонардо да Вінчі, ніколи не розлучався із своїм витвором, після його смерті вона перейде до короля Франції Франциска Першого і навічно залишиться у його колекції в Луврі.
Після візиту музею, тендітна Юля, втомлено опустилася на газон парку і сказала щиро “Залиште мене жити в Луврі” І я її добре розумію...
Вдома, Юля поклала на стіл 2-х томник Антології письменників Черкаської області. Це була приємна телеграма радості, небагато їх сюди приходило до мене з України.Упорядником книги стала поэтесса Валентина Коваленко. Я розпитала у Юлі про неї — доцент, кандидат наук, депутат обласної ради депутатів, мати 2-х дітей. Дуже я пораділа, що ця талановита, амбіційна жінка, змогла пробити фінансування цієї книги. Головне- що книга вийшла і назавжди залишиться історичним довідником, до якого будуть звертатися і фахівці, і зацікавлені літературним процесом читачі. Вона вже почала виконувати свою виховну роботу, ввійшовши в шкільні програми. І якби у всіх областях України, виходили подібні антології, то літературна карта нашої країни була б абсолютно заповненою. Цитую Сергія Іванюка “В системі освіти, ми повинні давати не сумму знань, а ключ до отримання цих знань”.Як у Біблії сказано, не рибу давати в руки, а навчити її ловити. Молоде покоління обов,язково використає цей ключ і піде далі.
Знову цитую, на цей раз Івана Андрусяка- “Сучасна українська поєзія, завдяки колосальним можливостям мови, глибини й розмаїттю національних версифікаційних традицій, гуманістичному сприйняттю- зараз є однією з найкращих у світі”. І це правда без ніякого перебільшення. В Україні літературний процес проходить по-горизонталі. Вбачаю в цьому велике надбання. Рано чи пізно проростають таланти на її просторах, як колоски пшениці на наших полях. Доходять до читача із своїм словом. У більш розвинених країнах Европи, цей процес іде по-вертикалі. А саме, не будеш жити в Парижі, Берліні чи Лондоні- ніколи не пробитися тобі до видавництв, журналів, газет, і в кінцевому рахунку до читача. Французи ставляться до письменників, як гурмани до тістечок. Заявить автор про себе за кордоном- звернуть увагу.
Відкривати, шукати таланти, допомагати їм- це чисто слов,янський підхід, і він існує в Україні, чим я дуже горджуся. Тож радіймо цій горизонталі, що маємо сподвижників, у випадку нашої області, як Володимир Поліщук, Валентина Коваленко-філологи у високому значенні цього слова, які здатні піднімати нові пласти нашої культури і зберігати скарби її у виданнях де зафіксований літературний процес, що відбувся у нашому краї. Добре що існують в нашій області премії, Шевченківські свята, стипендії для письменників від обласної державної адміністрації, нарешті спонсори, які допомагають збіднілим письменникам видавати свої книги. Европа цим не може похвалитися.Надто раціональна і прагматична.Бачила тут письменників що розповсюджують свої книги в супермаркетах.У нас в Україні до цього ще не дійшли і слава богу.
На прикладі письменника Андрія Макіна, який написав тут “Французський заповіт” і отримав за цю книгу премію Гонкура, а слідом і громадянство, просліджується вертикаль. Не все було безхмарним для письменника 16 років тому. Писав він французською мовою, та ще і якою, Флобер би позаздрив, а видавництва не вірили йому, бо говорив з акцентом.Певно шукали редактори акцент на письмі, якого закономірно не могло бути там.Андрій повинен був вдатися до хитрощів, представити свій рукопис французський, як переклад з російської.Абсолютно парадоксальная ситуація, в кінцевому рахунку він переміг, тепер про нього пишуть- знаменитий французський письменник...
А мені сумно за його вибір і таку класифікацію. Хоча, піднявшись вище над проблемою бачу, що письменник по своїй суті-явище інтернаціональне. Кордонів для художніх творів нема, головне ракурс- для кого ти пишеш? Друкуюся в Америці, Росії, Латвіїї, Україні, але веду розмову із моїм читачем в цих країнах, українцями, росіянами. А кому далі цікаво, нехай перекладають, хоча переклад якісний, надзвичайно рідкісне явище із стопроцентним попаданням в ціль. На мою думку-перекладач уже сам повинен бути письменником і його енергетика, навіть у найталановитішого, впливає на оригінал.Література твориться словом, талантом, а не пропискою чи паспортом.Спокійно вже відношуся до того, що вірші пишуться українською, проза- російською і щодня говорю французською. Така ціна моєї свободи.
Повертаюся знову до Антології “Криничка”. Тримаючи її в руках, неначе знову побувала вдома, зустрілася з усіма моїми колегами. Адже творчі люди, несучи поперед себе дитину свого таланту, все ж залишаються людьми із своїми особливими рисами. Такими їх і з г а д у ю...
-покійного Федіра Моргуна, який з віком плакав, читаючи нам свої вірші. І критикував нас “Та що ви все про альков, дівчата, пишете!” А ми слухали, та і знову писали про любов, бо вік наш такий був. Ми здобували свій досвід.
-Людмилу Тараненко бачу з набутою вже високою технікою, всі слова на місцях, а сама вона, з кожним роком стає все красивішою-такий феномен.
-Наталю Віргуш- з очима інопланетянки, яка чи не найперша з нас почала нести жалобу по своїх найближчих, але встояла, завдяки своїй поєзії.
-Валю Кузьменко- чорнявку з Моринець, як всі талановиті люди, талановиту в усьому, як художниця, поетеса, піснярка, жінка, мама і бабуся в одному образі. Згадуються її рядки
...взяло мене життя, ще на один кріпесенький гвіздочок...до народження першої онучки Ксені.
-красеня Сергія Носаня, із пронизливими очима, непересічного, не дуже слухняного, з великим почуттям гумору, поряд із дружиною і дочкою, яку називала “золотою бджілкою”-суцільна жіночність, що спускається на нас, можливо тільки з полотен Рафаєля.
-і мою дорогу Майю Фролову. Вона, починаючи з моїх 16 років, з моменту перших публікацій, не спускає з мене серьйозного погляду старшого Майстра. Знову подивувала в мій останній приїзд в Україну, виклавши у товстих папках свій скарб- мої листи за 20 років до неї. От така риса вірності творчості своїй і чужій.
-Васю Захарченка- найскромнішу людину, найталановитішого в прозі такій образній і живій, що не можна напитися його словом.
Не забула Валентина Михайлівна і літераторів, що виїхали за кордон, журналіста Лева Хмельківського, який в Америці працює редактором газети української “Свобода”,поета Марка Вейцмана, що нині живе в Ізраїлі, правильно, це називається- свого не цураймось.Я впевнена, що на новій посаді Голови національної обласної спілки письменників України, вона гідно буде тримати древко літературного процесу Черкащини.
Всі вони зринули у спогадах, завдяки Антологіїї в коричнево-золотавій обкладинці, кольору настояного меду з квітів рідної землі, що запивається чистою водою з холодноярських джерел. І стоїть перед моїми очима інший Лувр, моя Прохорівка, де зійшла зоря моєї долі, де писалася книга мого роду, яку я продовжую у Франції. І цим витокам я низько вклоняюся.
НАТАЛЯ ЗАМУЛКО-ДЮБУШЕ
4 січня 2011 року
місто Пуатьє
Франція





